"МОЯ СУМНА КАЗКА".МИ НЕЗАБУДЕМ ТЕБЕ НАШ НАЙДОРОЖЧИЙ!!!





Жила собі невеличка, але дуже щаслива родина у великому м. Києві. Мама, тато, дідусь і бабуся. Жили дружно і щасливо.

Кожного ранку я бачив усміхнені люблячі очі мами і тата.

Тато й мама працювали, я ходив до школи. Найбільш за все я любив вихідні – вони для мене були невеличкими святами. Прокидаючись зранку я знав, що мене очікує сюрприз підготовлений батьками.
Тому що у суботу та неділю ми родиною завжди подорожували. І байдуже куди, чи це була поїздка до лісу, на річку, на екскурсію до іншого міста, в розважальний центр, в музей – ми були щасливою родиною.



Тато завжди навчав мене бути справжнім чоловіком. А ще мені подобалися наші з татом маленькі таємнички – зайва порція солодощів, морозива. Та саме головне, у нас з татом була спільна мрія, якій так і не судилося здійснитись, бо почалася війна. Ми разом хотіли: я – сестричку, а тато – донечку.
Мій татусь, як справжній чоловік, отримавши «повістку», пішов захищати нашу Батьківщину. Він дуже любив нас з мамою і оберігав від зайвих нервувань, тому навіть перебуваючи в зоні АТО, розповідав нам, що знаходиться на полігоні у Львівській області.


Татусь мав приїхати у відпустку на різдвяні свята та заразом відсвяткувати своє 45-річчя. Він завжди виконував свої обіцянки.

Та нажаль ця обіцянка була дуже болючою та гіркою.
5 січня ми з мамою не змогли дозвонитися до тата. Але був інший дзвінок… Після якого до нас приїхали двоє військових і повідомили, що серце мого тата зупинилося під час несення караульної служби.



Мого татуся поховали напередодні його дня народження.
З того самого часу моє щасливе дитинство скінчилося – нема вже таких веселих вихідних. А найболюче для мене – мамині очі. Вона, як і раніше всміхається мені, але я помічаю в її очах сум і сльози.
передаєhttps://lpl.com.ua/ua/home

Немає коментарів:

На платформі Blogger.