«СМОЛОСКИП НА ХРЕЩАТИКУ»: 48 РОКІВ ТОМУ ВАСИЛЬ МАКУХ СПАЛИВ СЕБЕ, ПРОТЕСТУЮЧИ ПРОТИ КОЛОНІЗАТОРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ СРСР



16.11



Василь Макух протестував проти агресії в Чехословаччині за два місяці до самоспалення Яна Палаха



Про цю трагедію, що сталася в центрі столиці напередодні святкування 51-ї річниці революції, довгий час узагалі ніхто нічого не знав – головним чином тому, що підтекст її був політичним.




5 листопада 1968 року серед білого дня поміж червоних прапорів і транспарантів невисокий на зріст чоловік раптом спалахнув увесь з голови до п'ят і побіг у бік Європейської площі, вигукуючи на ходу: «Геть комуністичних колонізаторів! Україна повинна бути незалежною! Хай живе вільна Україна!».пишеНаталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО



Знепритомнівши, він упав на асфальт. Міліціонери і сексоти в цивільному, якими цього дня був нашпигований Хрещатик, намагалися погасити вогонь, а надто приховати від сотень очей ЧП, котре не зуміли «прєсєчь». Через два дні чоловік помер від жахливих опіків, так і не прийшовши до тями.



Радянська пропаганда анічогісінько не сповістила тоді про трагедію, більше того – було зроблено все, щоб свідки акту громадянської непокори якнайшвидше «забули» про те, що бачили. Зате іноземні інформагентства відразу рознесли новину про те, що «громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком українця схиляє голови вся світова спільнота».



Через два місяці, 16 січня 1969 року в Празі скоїв самоспалення 20-річний студент філософського факультету Карлового університету Ян Палах.Цей інцидент отримав світовий розголос.



Сам Василь Макух був родом із села Карів Сокальського району, що на Львівщині. У 1941-му йому виповнилося 14 років. Під впливом рідного батька і сусідів – братів Миколи та Петра Дужих – вступив до лав УПА, за що вже по війні, коли двадцятилітнього Василя схопили енкаведисти, його було засуджено на 10 років сибірських таборів.



Там, уже в засланні, він зустрів дівчину Ліду з Дніпропетровська, засуджену за те, що підлітком, потрапивши в оточення, співала перед німцями, щоб вижити. Після таборів Василю Макуху було заборонено повертатися на Львівщину, тож оселився він з дружиною в тодішньому Дніпропетровську.





Василь Макух з дружиною Лідією і донькою Працював на заводі вогнетривів, потім – слюсарем. В Дніпропетровську його знали як «отпетого националиста», бо принципово розмовляв українською і вимагав від влади відкриття в місті для своїх дітей україномовного дитячого садочка і школи.

Останньою краплею, яка штовхнула Василя Омеляновича на акт самоспалення, стала кампанія «гнівного осуду» роману Олеся Гончара «Собор», що вийшов у світ в січневому номері журналу «Вітчизна» за 1968 рік та придушення танками «Празької весни».

Напередодні трагедії він побував у рідних на Львівщині, де й прихопив банку з бензином. Один анонімний самвидав стверджує, що у Макуха в Києві була призначена зустріч – 6 листопада 1968 року готувалася маніфестація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, однак хтось видав організаторів і їх напередодні заарештували.

І тоді Василь Макух пішов на Хрещатик сам. Існує також версія, що він писав передсмертну записку, яку поклав до кишені – ця записка або згоріла, або була вилучена і знищена кадебістами.

Як свідчить журналістка Ганна Черкаська, вдова героя Лідія Макух зізнавалася, що Василь свідомо готувався до цього зриву багато років: «Він не хотів одружуватися зі мною. Постійно повторював: «У мене завдання. Я загину». Все ж таки через мою наполегливість ми одружилися. Коли стало відомо, що в нас народиться друга дитина, він зітхнув: «Як же тобі важко буде без мене».

І дійсно, було так важко, що й уявити собі неможливо. Він постійно готувався до того, що я залишуся сама – вдовою. Будував хату, облаштовував житло й ніколи мені не говорив нічого про свої справи, бо знав, що після його смерті мене допитуватимуть і катуватимуть. Цим він мене й урятував, бо допитували мене безліч різні слідчі, але не катували, оскільки відразу кожному з них ставало зрозуміло, що я дійсно нічого не знаю. А сестру його рідну катували так, що вона померла від побоїв.







Василь Макух з родиною. 1963 рікЗа мною все одно стежили. З вікон сусідніх будинків фотографували – фіксували все, що в нас робиться у дворі. Поховання Василя теж фотографували. Домовину в хату не дозволили внести і кришку не дозволили відкрити. Так у закритій домовині й поховали.

Тільки багато років потому, коли я вже могла відвідати рідне село Василя, я почала трохи розуміти, хто і що таке мій чоловік. Там до мене підійшов місцевий чолов'яга, спитав, хто я і звідкіля. За мене відповіли: «Та це ж вдова Василя Макуха». Чоловік став на коліно, поцілував край мого плаття і мою руку. Підвівся і сказав: «Василь – свята людина»!

Ця історія довго лишалася засекреченою в архівах КДБ. А через десять років, 21 січня 1978 року на знак протесту проти антиукраїнської політики тодішнього Радянського Союзу спалив себе житель Калуша Олекса Гірник. Сталося це на Тарасовій горі в Каневі.



Немає коментарів:

На платформі Blogger.